Моя зустріч зі школою

   Пригадую, як ми, малі, неспокійні та сполохані, вперше прийшли до школи, як пролунав перший дзвінок.  Серце наше калатало так,  як отой золотистий дзвоник у руках  гарненької  нашої  ровесниці, що сиділа на плечі в юнака-одинадцятикласника. Материнською турботою огорнули нас перші вчителі, які свою силу та енергію передавали нам. А ми, малі, щасливими і захопленими очима дивилися на них. З кожним  днем  все глибше і глибше занурювались у навчання. Стільки нового! Ці перші дні для кожного з нас були  як свято.   

   Перерва… Де ще можна так похизуватися, повичворяти перед друзями та повикидати коники?

   Школа упорядкувала наш день. Ми дорослішали, виконували все складніші й складніші завдання. Тепер кожного з нас на контольній з математики  оповивали  монументальні думки. У класі зависала тиша, у голові  кипіло, а вуста були мовчазні. Вчителька строгим та обнадійливим поглядом пронизувала учнів.         

   Після напруженого дня можна вже й поринути в цілковиту бездіяльність, наглухо виключити мозок і жити, як трава чи дерева.

   Школа …Навколо  миготять  знайомі  обличчя. Раз по раз ловлю себе на тому,  що люблю її, як свою домівку. Мені все тут миле, рідне: парти, зошити, книжки. Остаточно впевнююсь  у тому, що це, дійсно, моя друга  домівка. Живи,  школо,   залишайся  молодою, доброю, щоб тисячі й тисячі  школярів  тягнулися до тебе, виростали  розумними  та  впевнено йшли  в доросле життя .

Міхалькова Поліна, випускниця 2015 року, студентка Карлового університету в Празі.