До Дня пам’яті та примирення

Світлій пам’яті Євгенії Дем’янчук  присвячується

Із щоденника автора

   У селі мовчали, що сім’я Карпа, так звали знаменитого на всю округу кравця, прихистила єврейську  дівчинку: не одна сільська родина ховала по закутках знедолених. Десятирічне, залишене через біду дівча, зійшло за сестру Фаїні, племінниці тих, хто рятував єврейське дитя. Фаня, тепер старенька бабуся,  а тоді маленька восьмилітня україночка, пам’ятає той день, коли в село на добротних мотоциклах заїхали кремезні німецькі солдати (село лежало осторонь шляхів, тому не кожен сюди заверне, а коли розквасить дороги, то й поготів). Смутку й страху непрошені гості нагнали великого:  перед очима селян палав вогонь, рипіли вірьовки й розгойдувалися мерці. Особливо жорстокими до місцевого населення були німецькі жінки – медичні працівники.

   Сусідні села, які проявили спротив, були спалені дощенту. На цьому, можна впевнено сказати, віддаленому хуторі гестапівці неочікувано почули бездоганну німецьку мову. Це моя прабабуся так гарно володіла мовою великих мислителів, а на той час — окупантів. Село не спалили, а в нашому будинку облаштували штаб. Не здогадалися, що спротив тут інший – більш вишуканий. Єврейська дівчинка гралася з однолітками на очах у ворогів.  Прабабуся, тоді ще молода дівчина, переповідала німцям різні вигадки  про своїх молодших двоюрідних сестер, Фаїну і другу, чорнокосу, з очима соняха, дитину. Чи повірили, чи так приємно було чути рідну мову далеко на чужині.

   Балакучих у ті дні на селі не було. Стиха хтось комусь щось скаже біля криниці. Бо слово – не горобець. Не впіймаєш. Долетить до німців, гляди – жди біди. Селяни про  смерть раніше не думали, а прийшло горе – і своїм літам лік почали давати.

   Уже в мирні часи нерідко в родині згадували про цю подію, не раз      переказували довгими зимовими вечорами. Розуміли, чим могла закінчитися зухвалість юної пані, яка взяла на себе сміливість водити ворога за носа.

   Дідусеві, найкращому моєму «адвокатові», врізалися в пам’ять спогади старших односельців про жовті латки, нашиті на одежі євреїв. Так принижували окупанти націю, чіпляючи на одежу бірку смерті – жовтий клаптик матерії, який символізував єврейську зірку.

   Минали дні за днями в неспокої, тривозі й очікуванні. Принишклі сільські трударі мали надію лише на Божу ласку. У ту годину раділи, що не сиділи ще на попелищі. А земля німіла у великому горі. Сталевий гул ворожих танків лишав по собі калюжі крові, руїни й дострелених нацистськими вандалами знеможених кривавими ранами радянських бійців.

   Німці вийшли з села. Врятовану дитину вдалося передати батькам. Та більш трагічна доля чекала на тих, хто її рятував. Моя прабабуня Женя, звинувачена радянською владою в  тому, що розповсюджувала листівки оунівців, була заарештована й тяжко побита у в’язниці. Народивши двох дітей, вона так і не змогла поставити їх на ноги. Тортури відібрали здоров’я  й смак до життя – воно трагічно обірвалося. Фаїні, котра стала в буремні часи за сестру єврейській дитині, довелося пережити десять років таборів усе через ті ж «папери». Проявивши людяність у нелюдські часи, молоді українські дівчата не знайшли тієї людяності у влади, котра вважала себе визволителькою.

   Прожебоніли струмочками роки. Вляглися тривоги. Підросло нове покоління. І в село приїхала статна  жінка, чорнокоса, з очима соняха. Спокій та впевненість окреслювали  обличчя приїжджої. Знала: тепер життя захистить держава, її держава, яку вистраждав єврейський народ.  Тому збудував міцною, надійною, зробив успішною.  Та тут, в Україні,  вже не судилося зустрітися з тією, котра так оберігала від ворога, скориставшись  знанням німецької.

    Стояла жінка в задумі над могилою, неначе хотіла впевнитись, що спогади її не сон, навіяний думками.

    P.S. Щороку долаю шлях зі Сходу на Захід. Там, на Рівненщині, коріння мого роду, там повідали мені трагічну історію єврейського народу й тих українців, які мріяли про свою, заможну, Україну без голодоморів та репресій. Думки довірила щоденнику. Маю нагоду викласти їх читачам, щоб більшість зрозуміла: і в безодні пекла можна зберегти щиросердність та винести на крилах міцного й благородного духу людину з біди.

    Світ бентежить душу, а молоде серце співає. Бабуся каже, що я нагадую їй очима соняха й чорним розкішним волоссям оту врятовану єврейську дівчину.

Ольга К.